Новини
ДОЛІ УКРАЇНЦІВ: ПАМ’ЯТАТИ, НЕ МОЖНА ЗАБУТИ… (частина 6)
👉ВІЙНА І ДІТИ
Зовсім маленькі українці потрапляли до таборів разом з батьками, або народжувалися безпосередньо там. Якщо їх не вбивали одразу, як «нездатних до праці», то розміщували у «дитбудинку» і піддавали псевдомедичним експериментам.
Старших захоплювали під час масових полювань на людей, які влаштовували нацисти, щоб набрати «остарбайтерів». Сиріт та загублених під час депортацій дітей ув’язнювали за жебрацтво.
Підлітки мали вищі шанси вижити, ніж малеча, особливо, якщо ними опікувалися старші в’язні. Та їм загрожувала небезпека увійти до почту кримінальних в’язнів, які обіймали адміністративні посади. Нерідко діти ставали об’єктами сексуального насилля.
👉ГАННА СТРИЖКОВА (КОВАЛЬ)
«Наше дитинство помирало в бараках гітлерівських концтаборів, але ми вижили, щоб побудувати теперішнє», - Ганна Стрижкова, киянка.
2-річну дівчинку привезли в Аушвіц 4 грудня 1943 року. Дати народження, імені та батьків дівчинка не пам’ятала. Під номером 69929 вона потрапила до 16-го бараку.
Всі його мешканці були дітьми. Повністю відрізані від світу малюки походили з різних країн: українці, білоруси, поляки, росіяни... Багато хто щойно вчився говорити — дивною мішанкою різномовних слів.
«Дитбудинок» нацисти розмістили поруч з табірним шпиталем, адже його мешканцям призначили роль донорів крові.
Коли діти виснажувалися — їх убивали.
Ще роками Ганнусі, як назвуть дівчинку пізніше, снився сон: «...з вікна на мене дивилася лялька-петрушка крижаними очима немолодої наглядачки, яка водила мене на цю процедуру...».
Бувало, у барак пробиралися в’язні-жінки. Ризикуючи смертю на місці, намагалися передати додаткову їжу малюкам. Ганнуся згадує цих сміливиць, яким удавалося навіть дещо заспокоїти дітей, пригорнути, розповісти казку.
У 1945 році, перед наступаючим фронтом, працездатних в’язнів табору евакуювали. А 4-річна дівчинка залишилася у неопалюваному бараку серед зими. Попри це, вона таки дочекалася вояків Першого українського фронту.
«У дитинстві я свято вірила, що цукор чорний і спочатку гіркий, від крихт махорки, бо ж саме таким я побачила його на простягнутій долоні солдата 27 січня 1945 року, у день визволення табору. Багато дітей не дожили до цього дня...».
Навесні її привезли до Києва.
«Мене винесли на перон. Вимучений, знекровлений, ледь живий скелетик, весь у ранах, що гноїлися - ось такою побачила мене мама. Ідучи на вокзал, Онисія Петрівна, вродлива молода жінка з карими очима у вінку з чорних кіс навколо голови, вирішила взяти дівчинку, яка була подібна до неї більше за інших дітей. А побачила мене з опущеною білявою голівкою і вирішила — це вона».
Так вона знайшла другу сім’ю — Михайла Коваля і Онисію Зазимко і нове ім’я — Ганна. Щоб врятувати, дівчинці мусили зробити переливання крові — донором стала названа мама.
Жінка закінчила біологічний факультет Київського університету, захистила дисертацію з біології, працювала секретарем Мікробіологічного товариства. Живе у Києві.
Вівторок, 26 Жовтня 2021 11:47 | Переглядів: 133
